Наталії – 40 років. Вона мама двох донечок та у минулому – керівниця рекламного відділу на великому підприємстві в Луганську. В столиці живе з 2014-го. «Я тоді була вагітна. Ми думали, що їдемо ненадовго: повернемося до своїх домівок і будемо жити щасливе життя», – розповідає Наталія.
Вибір
Життя в Луганську жінка згадує з теплом: робота, близьке коло людей, відчуття дому. Та попри необхідність починати все з нуля, Наталія впевнена: рішення виїхати на підконтрольну Україні територію було правильним.
«Цей вибір був найскладнішим у моєму житті. І він був правильним! Я дуже рада, що діти точно знають, що таке Батьківщина».
Наталія багато говорить про родину як свою головну опору. Особливо – про батьків, які теж покинули рідний дім, щоб бути поруч із нею, підтримувати в «новому» житті.
Робота для війська
Після початку повномасштабної війни Наталія шукала можливість бути корисною для війська. З доньками їздила до поранених у госпіталь, здавала кров. «Коли мені запропонували працювати в «Лелеці», я ні секунди не вагалася. Це була моя мрія – бути дотичною до армії, адже в мене служить близька людина».
Щоденне завдання Наталі – спілкування з військовими з усіма «наслідками»: розібратися із рівнем кваліфікації медика, ситуацією у медслужбі, особливостями роботи всього підрозділу, підготувати стоси документів, отримати звітність. І звісно ж – просто вислухати та поспівпереживати.
«Коли військовий не забирає посилку та не відповідає, намагаємося зв’язатися з побратимами з цієї ж частини. Буває – без зв’язку на позиціях, буває – поранений у шпиталі. Найстрашніше – коли ми не встигли: людина загинула. Це завжди боляче», – розповідає вона.
Наталія не приховує: робота емоційно непроста. Щодня чуєш багато особистих історій «без фільтрів»: про фронт, поранення, втрати, біль, виснаження, брак людей.
«Стаєш трохи скам’янілою десь у душі. Але я нагадую собі, що ми з командою просто робимо що можемо в конкретних обставинах», – зітхає співробітниця фонду.
За що триматися
Триматися ж допомагають історії, у яких допомога доходить вчасно та рятує чиєсь життя або банальніше – ногу. Повідомленнями про це теж забитий Наталчин телефон – рука не піднімається видаляти:
«Це може звучати дивно, але в сьогоднішніх обставинах фотографія з відірваною кінцівкою й підписом: «Сьогодні ви врятували життя» може підняти настрій! Людині зупинили кровотечу, зігріли її термоковдрою, дотягли ношами до евакуації, чудом вивезли – і от вже розумієш, що все не дарма».
Бути на своєму місці
Наталія говорить, що робота в «Лелеці» навчила краще чути та розуміти людей. Вона також багато розповідає про неї донькам: щоб ті знали, якою важкою ціною дається кожен день тут, в тилу.
«Те, що я зараз із «лелеками», – це просто Божий дар. Справді пишаюся тим, що роблю. Відчуваю себе не просто на своєму місці – а там, де завжди хотіла бути», – пояснює вона.
Підтримати роботу команди підпискою на Монобазу «Лелеки» можна за посиланням: