У березні 2022-го Леся Мокроусова разом із сином відстояла чергу до військкомату: обоє хотіли захищати столицю. «Сонечко, йди додому і вчися, – сказали там хлопцеві-студенту. – А от твою маму ми забираємо».

На той момент жінка працювала заступницею директора в приватній офтальмологічній клініці. Її відправили в Ірпінській військовий шпиталь – як медичну сестру з великим стажем в операційних і реанімації.

На початку ж цього року вона нарешті здійснила давно задумане: перевелася в бойовий підрозділ. І сьогодні рятує поранених на Лиманському напрямку, як фельдшерка медичної служби.

«Моя головна задача – евакуація поранених до стабпункту. Вивозимо квадроциклами, маємо обладнаний причеп. На нашій ділянці саме цей варіант наразі найреальніше застосовувати. FPV-дрони, КАБи – наші основні супутники і проблема», – розповідає 44-річна киянка.

«У цивільній медицині ми всі трошки «на лайті», а тут все більш конкретно і немає часу на роздуми. Плюс ти постійно та дуже швидко вчишся, бо всі твої знання і навички мають величезну вагу. – порівнює Леся. – Моя найбільша мотивація – подивитися на пораненого побратима, в якого вже найгірше позаду, і просто подумати: «Все зроблено правильно, друже, ти ще будеш насолоджуватися цим життям».

Військова впевнена: лікарі з цивільних медичних закладів мають хоча б на ротаційній основі долучатися до роботи з військовими і ближче до зони бойових дій: «Я бачила як люди, що поверталися з таких принаймні відряджень, змінювалися на краще. Бо вони відчували цей біль і обсяг надзусиль, який вкладається в порятунок».

Сама ж зізнається, що після першого бойового виходу стала більше цінувати життя: «Ти виходиш на вулицю, навіть у нашому тривожному Києві, тебе зігріває сонечко, ти помічаєш як співають пташки – адже там, де постійні обстріли, птахів немає».

Леся пишається підтримкою колишніх пацієнтів. «Багато «важких» хлопців із госпіталю, зокрема з ампутаціями, яких я допомагала ставити на ноги ще на початку повномасштабного, тепер переживають за мене на фронті. Пишуть, питають як справи. Коли я вириваюся на кілька вихідних додому, з кимось навіть йдемо на каву. Один, наприклад, зараз зголосився передати автівку для мого підрозділу», – каже вона.

Проте найбільша опора – сім’я. Батьки, син, невістка, а тепер і маленький онук – ось особистий тил медикині. Вона каже, що кожного дня намагається відписати комусь з рідних, що в порядку. А от у посилках із дому найбільше радіє солодощам, що пече власними руками мама, а також роздрукованим сімейним фотографіям.