До великої війни 43-річна Олена Риж Іваненко була топ-менеджеркою ресторанного бізнесу. Зараз вона — бойова медикиня 47 ОМБр «Ма__ґ__ура». Зустрічаємося з нею в київському офісі Leleka Foundation/БФ Лелека-Україна. Яскрава, харизматична, гучна — дівчина розповідає про два роки на службі, Олега Сенцова та Валерія Маркуса, свій заповіт і маски для обличчя у тактичному наплічнику.

Олено, чому ваш позивний — Риж?

Риж — рудий, колір душі. Моя внутрішня дитина — руда Пеппі Довгапанчоха. Це вже частина мого імені. Ще в цивільному житті мене всі знали як рестораторку Олену Риж, тому логічно було взяти саме такий псевдо.

Фото: Олена Риж Іваненко з батьками

Ким ви були в мирному житті та чому вирішили піти до війська?

 Я сама з Одещини, але народилася в Білорусі. Бо мій тато — білорус, а мама — українка. Маю 22 роки досвіду в ресторанній індустрії. Пройшла шлях від офіціантки до менеджерки проєктів та тренерки з сервісу й комунікацій. Майже половину життя прожила в Києві.

Перші місяці повномасштабного вторгнення я волонтерила, ресторанні справи стали на паузу. Проте після деокупації Київщини повернулася до звичного життя та ресторанної індустрії. Одного дня з подружками гуляли біля Михайлівського собору в Києві. Підійшли до стіни пам’яті, де висять фото загиблих. Я пробіглася очима списком, який налічував сотні людей з 2014 по 2022 рік, і подумала: «А де я була в цей час? За мене ж воювали тоді, коли я жила своє чудове життя».

Не можу сказати, що я вирішила піти на війну в цей конкретний момент. У мене взагалі було гостре відчуття, що більше жити так, наче нічого не трапилося, я не зможу. Що маю борг, перед тими, хто вже на фронті. Мені знадобилося півроку для того, щоб підготуватися фізично та психологічно до служби. І 14 грудня розпочалася моя служба у війську.

Фото: Особистий архів Олени Риж

Як на вас, дівчину із фіолетовим волоссям, реагували в ТЦК? Чому ви обрали саме 47-му ОМБр?

Я розуміла, що буде багато запитань до дівчини-військової з оригінальною зовнішністю. Проте дала слово залишатися собою. Коли прийшла до ТЦК і сказала, що хочу мобілізуватися до 47-ї бригади, до мене вийшли шестеро чоловіків, стали і дивляться на мене, як на диковинку. Кажу: «А що, у вас тут ніколи не було жінок?». Ще тричі я приїжджала до них, ми багато говорили, мене намагалися відмовити йти до 47-ї бригади. Але насправді знецінення, зневаги й насмішок не було. 

У підрозділ йшла на історію Валерія Маркуса. На запевнення, що це буде бригада з повагою до людей. Насправді, я жодного разу не пожалкувала, що вибрала 47-му. Так, я тимчасово виходила з неї, рік була в ГУРі, проте знову повернулася. Пишаюся цим підрозділом, побратимами, командирами. З Маркусом я за час служби бачилася кілька разів, а після його переведення з бригади зустрічалися двічі-тричі на похованнях побратимів.

Зараз Валерій гучно нагадав про себе та увірвався в інформаційний простір. Я й раніше казала, що він, коли буде готовий говорити, то сам про все розповість. Ось він вийшов і розповідає. І кожен з нас зробить свої власні висновки з почутого.

Зараз ваш командир — Олег Сенцов. Чи були у вас якісь попередні уявлення про нього на основі його творчості, його медійного портрету — і як вони контрастують із Олегом як військовим?

Скажу чесно, я взагалі не знала, хто такий Олег Сенцов. Мені говорили, що це режисер, письменник, громадський діяч, політв’язень, та мене це особливо не хвилювало. Цікавило лише, ким я буду під його керівництвом, чи дасть він мені змогу рятувати, навчатися, зростати професійно.

Ми з Олегом «Ґрунтом» стали друзями. Зі всієї моєї військової сім’ї з ним я працюю найчастіше. В мене немає жодного бойового виходу без нього. Під час Харківської операції ми мали чотири довгих виходи, по тижню сиділи вдвох в одному бліндажі. Тож він для мене — наставник, вчитель, найкращий командир, побратим, справжній авторитет.

Фото: Особистий архів Олени Риж

Як ви потрапили в тактичну медицину? Чи одразу зрозуміли, що це ваше?

Я розуміла одне: точно не хочу сидіти в штабі і перекладати папери. Хотілося, щоб посада була бойовою. Щовихідних, протягом трьох місяців перед службою, я тренувалася у приватному підготовчому центрі. І зі всіх занять, які проходила, мені подобалися військова тактика і медицина. Уже на службі мені спочатку запропонували посаду стрільця-санітара. Я сказала, що не знаю, що це, але згодна. Власне ця посада поєднала і тактику, і медицину. Все як я й хотіла.

Перший мій бій відбувся в Запорізькій області. Це був контрнаступ, загинула сила-силенна людей. Я отримала поранення, потрапила до лікарні. Водночас я зрозуміла, що хочу бути про життя, а не про смерть. Що хочу рятувати, а не вбивати, навіть якщо мова про ворога. Одужавши, попросилася на навчання тактичній медицині. 

Через два місяці мене відправили до Великобританії на шість тижнів. Це було високого рівня навчання, з теорією та практикою. На заняттях були актори, яких гримували, імітували їм відірвані кінцівки, максимально наближали ситуації до реальності. Готували нас по повній програмі. Я вперше там дізналася про конверсію й переміщення турнікета. 

Повернувшись до України, я перевелася до ГУР – разом зі «своїми» з 47-ї.  І пробула там майже рік. Стала бойовою медикинею, була на нулі разом зі всіма. Остання моя військова операція тривала три місяці на Харківщині. Тоді я працювала не як піхотинець, а як бойова медикиня. 

Коли з низки причин ми з побратимами знову повернулися в 47-му, попросилася на медеваки до медиків батальйону — набиратися досвіду. Потроху почала навчати такмеду новачків і зрозуміла, що в цьому є дуже велика потреба. І я можу вкласти в них всі свої знання і як бойова медикиня, і як піхотинець.

.

Фото: Особистий архів Олени Риж

Ви вже згадували про кампанії в Запорізькій та Харківській областях, а в яких ще операціях ви брали участь разом зі своїм підрозділом? Де вам і вашим побратимам було найважче?

 Крім запорізького та харківського напрямку, ми були на авдіївському, сумському, а також у Часовому Яру. Наразі мій підрозділ виконує завдання на території Курської області РФ. Найскладніше мені психологічно й емоційно було в «Часіку». Можливо, через те, що це робота в міській забудові.

Чи можете зараз згадати якісь складні випадки поранень, з якими ви працювали, складні евакуації?

 Моїм першим пораненим був брат (по війську) Діма. Тоді я зняла з нього амуніцію, наклала три турнікети, перевернула, дала пілпак і весь час намагалася заспокоїти. Підготувала до евакуації, проте, на жаль, під час тієї самої евакуації він загинув (через обстріл Бредлі з РПГ — прим. авт.).

Вже інший Діма, з позивним «Аль-Каїда», підірвався на гранаті. Мені, стрільцю-санітару, тоді ще не вистачало досвіду. Він був увесь в ранах, кров цибеніла. Він дуже кричав, не підпускав до себе. Це один із найкращих воїнів, яких я знаю, проте він важко переносив біль. Мені було дуже складно, але головне, що людина вижила.

Яка роль якісних засобів тактичної медицини в критичній ситуації? Ми розуміємо, що насамперед багато чого залежить від навичок бойового медика і того, наскільки автоматичні його дії в стресових умовах. Але наскільки натренованій, навченій людині може допомогти саме арсенал засобів під рукою?

В момент стресу людина опускається не до рівня своїх знань, а до рівня своїх навичок. Потрібно постійно практикуватися, всі дії мають бути відточені до автоматизму. Якісний такмед безумовно рятує, але потрібно вміло ним користуватися.

Чи ведеться у вашому підрозділі аналітична робота по медичній частині? Чи є статистика поранень, чи мають медики камери GoPro, щоб потім переглядати свою роботу?

Звичайно ведеться. З командиром ми обговорюємо абсолютно всі виходи: і свої, і чужі. Аналізуємо, чи правильно надана допомога, накладені девайси, що ми зробили і не зробили, чи правильно штурмували, чи правильно група йшла, хто відстав і з якої причини. Статистики поранень як такої немає.

Камерами GoPro оснащені одиниці з нас, це чисто за бажанням самого медика. Я робила записи відео сама для себе, передивлялася, щоб зрозуміти, де, що і як я зробила не так. Показувала їх досвідченим побратимам-бойовим медикам, разом ми обговорювали, вони давали поради.

В одному з інтерв’ю ви говорили, що маєте інструкцію на випадок власної смерті. Коли ви вирішили її скласти і чому це важливо для вас? 

Оцей заповіт — це про відповідальність перед моїми близькими людьми. Я приймаю рішення, як мені жити, формую своє життя так, як вважаю за потрібне. І я би хотіла, щоб ховали мене теж так, як я цього хочу — наприклад, не приносили пластикові квіти чи вінки. Це по-перше.

По-друге, я не хочу на своїх рідних покладати якісь зайві питання. До прикладу. Я винаймаю квартиру. Уявімо, що я гину. Елементарно потрібно комусь зібрати там мої речі, віддати ключі орендодавцю. Мої рідні мають знати, як це зробити, до кого йти.

Також близькі мають алгоритм дій на випадок, якщо я зникну безвісти. У них є список людей і номери телефонів з ким зв’язуватися. Вони заочно знають моїх побратимів, на якому напрямку я знаходжуся, в якому підрозділі служу, хто мої командири. 

Велика помилка, коли військові заграються в секретні служби, а коли стається біда, то сім’я взагалі не знає де шукати і куди стукати. Усіх новачків дуже прошу — давайте рідним усю інформацію, де ви перебуваєте, з ким, залиште телефони! Бо ні виплат потім, ні рішень, нічого не добитися.

Маю файл, в якому прописані паролі від телефону й банківських карток. А ще є документ з посиланням на папки, у кожній з яких — відеоролики-звернення до моїх близьких людей: батьків, сестри, подруг, підписників у соцмережах, людей, яким я хочу сказати останнє слово. Періодично я їх перезаписую: щось змінюється або з’являються нові люди, з якими хочу попрощатися.

Я дійшла до цього перед контрнаступом на Харківщині, бо розуміла, що можу звідти не повернутися.

Фото: Особистий архів Олени Риж

Як ви дізналися про наш фонд, чи отримували якусь допомогу?

Уперше я почула про Leleka Foundation/БФ Лелека-Україна під час фестивалю «Книжкова країна». Тоді ми разом з Вітею Лахно з позивним «Лелека» проходили мимо стенду фонду, побачили назву на наметі. Я жартома запитала його – твій? Ми підійшли ближче, роздивилися. А через декілька днів мій побратим надіслав посилання, сказав, що «Лелека» може надати укомплектовані рюкзаки бойового медика. Отак вдруге за тиждень я зіткнулася з фондом. Пазлики склалися. Подала заявку. Посилку з такмедом отримала вже на Харківщині.

Наскільки взагалі важлива для вас особисто та для підрозділу волонтерська/благодійна допомога?

 Благодійники й волонтери – це не лише про матеріальне, це про залученість і моральну підтримку. Мені допомагають, переймаються моїми потребами — я завжди подякую. Моє найщиріше «спасибі» буде і за один турнікет, і за сотню. Погоджуюся з Марією Берлінською, яка говорить, що війну виграють не військові, а народ. Неважливо, що я на фронті, а ви в Києві опрацьовуєте заявки від мене і моїх побратимів. Ми разом з вами працюємо на перемогу. Людям, які стоять осторонь усього цього, я не тисну руку.

Фото: Олена Риж в офісі “БФ Лелека-Україна”

Автор: Катерина Репік

В одному з інтерв’ю ви сказали, що Київ вас надихає, що ви тут набираєтеся сил перед виконанням завдань. Як це працює, адже більшість військових навпаки скаржиться на те, що цивільні міста їх дратують?

Я люблю Київ, надихаюся ним, обожнюю сюди приїжджати, зустрічатися з друзями, відвідувати культурні події та заклади. Мене тригерять лише російськомовні. Вони вчать дітей цієї мови, споживають російський контент. Оце вибішує просто. Я роблю зауваження за мову і цивільним, і побратимам на фронті. Її не має бути ніде. Крапка.

Депресії, нервові зриви, панічні атаки — ці явища більш поширені серед медиків на війні чи серед звичайних військових? Яку психологічну самодопомогу ви практикуєте?

Не можу сказати, що медики страждають більше за інших військових. Усім дістається. Я можу собі допомогти, в мене є внутрішня опора. Постійно на зв’язку з психологом. За інших військових не можу нічого сказати.

Найперше — людина сама має хотіти вийти з деструктивного стану. У підрозділах є військові психологи, капелани, не потрібно соромитися звертатися до них за допомогою. Командування обов’язково має слідкувати за ментальним здоров’ям підлеглих. 21 сторіччя на вулиці — є спеціалісти, з якими можна зв’язатися онлайн і отримати якісну допомогу.

Я завжди кажу і пишу в соцмережах — якщо можу бути комусь із вас корисною, просто вислухати навіть, звертайтеся.

Особисто у мене оточення дуже емпатичне, підтримуюче. Ці стосунки я будувала дуже довго. Натомість легко зараз видаляю з життя тих, з ким цінності не збігаються.

Ви досить активно ведете соцмережі. Це може вважатися одним зі способів допомогти собі вистояти морально?

 Звичайно. Усе, про що я розповідаю в соцмережах, чим ділюся — це своєрідна терапія для мене. Можливість поділитися з іншими досвідом чи переживаннями. Майже всі мої дописи з’являються від якоїсь однієї фрази, яка крутиться в голові.

Фото: Особистий архів Олени Риж

Ви — дуже яскрава і стильна. Як вдається залишатися такою на фронті?

 Я собі дала слово, що буду собою — ні зачіску, ні колір волосся, нічого змінювати не буду. Командир робить мені зауваження лише за матюки, а за колір волосся — ні.

У моєму рюкзаку завжди є маски для обличчя й доглядова косметика. В окопі використовую сухий душ, креми, гігієнічні засоби. Коли навідуюся до Києва, відвідую косметолога. Для мене важливо залишатися доглянутою за будь-яких умов. Окремо скажу про мою любов до зручної й гарної військової форми. Я кайфую від дівчачості, хоч зараз ношу не сукні, а «мультик».

З якими гендерними упередженнями в армії ви особисто стикалися і як давали відсіч?

У мене є кулон з мантрою «Мій Всесвіт піклується про мене». На моєму життєвому шляху зустрічалися лише гідні чоловіки, воїни, командири. Були деякі моменти, коли мені говорили, що жінці не місце у бойовому підрозділі чи жорстко підколювали. Проте я одразу ставила таких на місце, бо вмію постояти за себе.

Я доєднана до чату для посестер, в якому дуже багато жінок з різних підрозділів. Там ми ділимося досвідом, підтримуємо одна одну і, звісно, розповідаємо різні історії. І коли я чую від дівчат про те, як з ними поводяться військові-чоловіки, аж волосся дибки стає. Та особисто я не пересікалася з такими придурками.

Ви якось говорили, що хочете написати книгу. Про що вона буде?

 Стовідсотково це буде біографічне видання, мемуари. До нього ввійдуть маленькі історії про те, що мене тримає, наповнює і робить Оленою Риж. Від манікюру, кроксів, м’якої іграшки Вульфа, який завжди зі мною, до армійської сім’ї й побратимів. Книгу я маю зробити найперше для себе. Проте зізнаюся, що пишеться туго. З натхненням зараз доволі важко.

Що б ви хотіли зробити після перемоги? Чи є щось, що ви завжди відкладали на потім?

 Я вас нічим не здивую, нічого унікального не скажу. Поїду до батьків на Одещину. Там збереться вся моя сім’я, якийсь час буду з рідними. А потім поїду Україною — на могили всіх своїх побратимів і посестер.

 Для мене перемога — це коли я точно буду знати, що більше ніхто не буде гинути. І коли ми повернемо всіх з полону та російських тюрем. Коли повернуться наші люди з-за кордону. Я не чекаю перемоги, просто роблю свою роботу, рухаюся в її сторону.

Інтервʼюерка Юлія Трипольська,

Благодійна ініціатива Leleka Foundation/БФ Лелека-Україна